Випадково підслухав розмову.
- Ти давно був у бібліотеці?
- Где? В библиотеке? А что там делать? Домашних заданий мне не задают – уже взролый.
А делать умный вид и дышать книжной пылью – не тенет!
- Та ти багато чого не розумієш! Сьогодні бібліотека – це вже не хата – читальня минулого віку, а сучасний комунікативний центр, відповідно обладнаний. Це…сучасна марганецька Експо Плаза!
- А это еще что?
- Взагалі – то так називається виставковий центр. А в нашій бібліотеці такого можна побачити! Останні роки там постійно демонструється щось не просто нове, а надзвичайно цікаве!
Зараз, приміром, - виставка таксидерміста Олександра Мащенка: надзвичайно реалістичні опудала звірів. Очей не відірвеш! А ти кажеш – дорослий, і читати тебе не тягне!
Так, наскільки змінилась бібліотека! Зовні – як і раніше, а за методикою – зовсім інші, сучасні форми роботи. Внаслідок перемоги у престижному конкурсі міська бібліотечна система отримала 15 (!) новеньких комп’ютерів та супутнє обладнання, перемогою у другому змаганні має електронний зчитувальний пристрій з інформацією про Європу, що дуже важливо для розширення розуміння європейських цінностей.
Найостанніший приклад: у бібліотечному семінарі сучасного європейського рівня – дуже цікавому й корисному (!), який відбувався в Литовській республіці, в числі одинадцяти представників України була наша бібліограф Ольга Влентинівна Забенько.
Скільки нового, несподіваного відбувається нині в книгозбірні! Зустрічі з місцевими митцями, нині – конференції музикантів, книжковий секунд-хенд, виховні зустрічі зі старшокласниками, які формують патріотичні почуття як до рідної держави, так і до малої батьківщини, до нашого довкілля!
І надзвичайна, яскрава знахідка – названі бібліотекарями «лабораторії читацької творчості»: відшукування і демонстрація місцевих талантів, відкриття нових імен, непересічних здібностей наших шановних земляків і землячок!Від професійно зроблених, здіймаючих захват у серцях глядачів, ляльок бібліотекаря Олени Рак до «поезій у металі» викуваних, наче дотиками самого серця, надчутливими руками Сергія Перепьолкіна…От жила собі людина, і мало хто – окрім найближчого оточення – знав про світ її захоплень. А тепер, завдяки бібліотеці, знає все місто – і самих майстрів, і взагалі, що таке мистецтво існує!
Моя особиста думка: своїми невтомними пошуками бібліотека довела, що щільність талантів на квадратний кілометр марганецької землі набагато вища, ніж будь – яка середньостатистична.
Щодо читання взагалі. В підслуханій розмові, як у краплі води, відбивається сучасний стан культури нашого суспільства. Багато хто вважає, що краще посидіти в напівсні біля «ящика». І це поширено навіть серед молоді. Моя думка – не приватна, а таке, що базується на моральних критеріях, не впевненості сучасного, ще живого класика української літератури Володимира Базилевського:
- Чи - та – ти! Бо де не читання, там і нерозуміння. Де нерозуміння – там моральний обвал. Хибний вибір. Це – величезний ризик обернутися в безтямне бидло.
- Що, на превеликий жаль, вже відбувається.
- Приклади? Безмірно! Послухайте «сленг» наших дітей. Серед хлопчаків і дівчаток десяти – дванадцяти років половина слів – матюки! І – шокуюче! – дівчатка не те, що сприймають це як належне, а й «видають цю руду на – гора» і самі не гірше за хлопців! І зовсім інша картина серед тих дітей, які читають щось, окрім шкільних завдань.
Міська бібліотечна система – це Лідія Пономарьова. Зі своєю командою, з дівчатками, яких колись виплекала, виховала. А сьогодні кожна з них являє собою зірку, яка світить так, як у вересні, коли сяйво зірок найпотужніше.
Моє особисте знайомство з Лідією Віталіївною відбулося в далекому вісімдесят п’ятому, коли я, молодий головний лікар, несподівано зізнався місту у своїй закоханості в поезію.
А Лідія Віталіївна вела тоді «Поетичні вітальні». За браком часу і місця не буду повертатися до спогадів, приємно хвилюючих серце і зараз. Багато збігло води. Чимало чого помінялось. Але й досі щиро і правдиво, кожного дня все з більшим подивом – Як таке може відбуватися! – дивляться на довколишній світ прекрасні очі цієї жінки. Жінки з надчутливим серцем, яке з великою натугою витримує несправедливість і неправедність. Людині з трепетною душею, яка всю себе до дінця присвятила – ні, не просто роботі бібліотеки, а збереженню, підтриманню, спасінню культури нашого міста, вихованню цілого покоління марганчан!
Щось казати про неї? Вважаю, це навіть зайвим – настільки вона відома. Це саме той випадок , коли все життя - як на долоні. Від дівчинки Ліди Пономарьової до поважної, знаної, багатьом потрібної і, не перебільшуючи, багатьма щиро любимої, директора Централізованої бібліотечної системи Марганця Лідії Віталіївни Пономарьової.
Кожна людина має право на визнання своєї праці. Такою її зробив Всевишній. А спільнота, громада, вирішує, як відзначити внесок людини. Тож у 2010 році міська влада підготувала і подала відповідним інстанціям клопотання про присвоєння керівникові ЦБС м. Марганця Пономарьовій Лідії Віталіївні звання заслуженого працівника культури України. Звання, цілком заслуженого! Але – чи то наші державці міняються з такою карколомною швидкістю, що, окрім чогось собі на користь, чи для своїх діточок- братиків-сестричок-кумів…нічого не встигають зробити корисного для пересічних «бджіл», чи, може, хитрують, що так намагаються, аж піт їм закриває очі! Як би там не було – а справа досі там, де була десять років тому. Можливо, нема рішучості? От дивіться – про унікальне породілля з Марганця знала вся країна, та ще й частка цивілізованого світу. Та питання з житлом ніяк не вирішується! А Олена Анатоліївна , новий мер міста, красиво, гідно – вирішила!
До речі, обіцяв посприяти щодо відзначення Лідії Пономарьової народний депутат В.В. Дідич. Принагідно додам, що цю думку підтримують шановні почесті громадяни міста Т. І. Єгорова, Р.П.Єрьоменко, О.Д.Чекубаш, член Національної спілки письменників України А.С. Гнезділов, відома в місті людина, заслужений працівник освіти, кавалер ордену Пресвятої Богородиці «Покрови козацтва»Є.І. Бородкіна, депутат трьох скликань обласної ради поспіль і двох – міської В.Х. Пугач.
Та якби ми схотіли зібрати підписи в підтримку, - то знадобився б не один випуск «Шахтаря»!
Переконаний, що ми, врешті-решт, привітаємо Лідію Віталіївну Пономарьову з заслуженою нагородою.
Анатолій Антоненко,
голова місцевого літоб’єднання «Віра» | 
