Шахтар Марганця. – 2017. - 22 грудня. - С.5.
У душі і сумно і ясно
Слова і для рубрики і для заголовка до цього матеріалу дібрані з віршів нашого поета-земляка Анатолія Антоненка, вечір памроку, коли його не стало. Зустріч тих, хто прийшов пом'янути добром і вдячністю неординарного співгородянина, - почесного громадянина Маргянця, досвідченого лікаря-стоматолога, талановитого митця, керівника літоб'єднання «Віра», багатогранно обдаровану особистість, небайдужу людину – провели бібліотекар Вікторія Фіалковська й нинішній голова літературного товариства Микола Смирнов.
На захід-реквієм зібралися представники не лише мистецького, а й громадського загалу, місцевих ЗМІ («Шахтаря Марганця» й ТРК МСТ, де редактором програм Катерина Рагутська), котрі спілкувалися з Анатолієм Олексійовичем у різних іпостасям – від фахово-медичних до краєзнавчих, поетичних, образотворчих... З кимось він автивно ділився враженням, планами на майбутнє, новинами й гаряче дискутував, комусь додавав впевненості й натхнення, когось «підштовхнув» до творчої праці... Не було ані зайвого пафосу, ані казенних епітафій – говорилося й згадувалося щемно і щиро.
Саме на такій схвильовано-відвертій хвилі виступили, зокрема, директор централізованої бібліотечної системи Лідія Пономарьова, голова ради ветеранів МГЗК Анатолій Супрун, художники Іван Барнаш і Володимир Савенко, товариші по творчості, згуртовані навколо «Віри»- Микола Смирнов, Тамара Єгорова, Тетяна Кошкіна, Оскар Лаар, Юрій Третяк, Анатолій Мельник, Геннадій Самойленко, Равіль Байбурін, Віра Обозюк, Любов Лопатюк, Віра Сокур, Яків Должиков, Віктор Онуфрієнко, Юрій Дагаєв (виконавець проникливих авторських пісень).
Невипадково «місцем побачення» стала центральна книгозбірня, адже саме на її базі працює літературна студія, тут стартував відлік окремих виидань Анатолія Антоненка. Сам він згадував про це у передмові до своєї першої збірки «Пісня прожитих років» так: «Виходом у світ цієї книги в першу чергу я зобов'язаний завідуючій центральною міською бібліотекою Пономартьовій Лідії Віталіївні. Це вона – не одного разу! – тактовно, але наполегливо підводила мене до думки – повинна бути книга! І, коли я в черговий раз ввічливо відмовився, запропонувала силами бібліотечних працівників зробити «самвидавську» книжку. І навіть по старих публікаціях в бібліотеці готувати матеріали. Ось тоді я залишив свої коливання...»
Ще одне зізнаненя Анатолія Олексійовича стосується однодумців і прихильників художнього Слова: «... В цілому, на мій погляд, у нашому місті зібралося досить дружне «поетичне співтовариство», він уже зрілих поетів до молодих, починаючих, яких поєднує одна велика любов до поезії. І немало є справжніх цінителів, шанувальників поезії. Отже, мені завжди вистачало нашої міської аудиторії, тому і не робив спроб «надрукуватися десь вище». Окрім місцевої періодики і двох колективних збірок, ніде не друкувався...»
Після вдалого старту арсенал виданих літературних доробків Анатолія Антоненка поповнюватиметься новими книгами, але «перше кохання», як відомо, не забувається. Збагачуватиметься й палітра почуттів до колег по творчості й цінителів скарбів покровительки лірики Евтерпи. Невипадково ж у фінальній мемуарно-прозовій книзі Анатолія Олексійовича «Переправа» значна частина роздумів, оповідань й оповідок присвячена землякам-марганчанам і бібліотечним працівникам, зокрема. Додамо, що учасники вечора висловили особливу подяку провідному бібліографу ЦБС Ользі Забенько, котра виконала значну частку підготовчо-поліграфічного й комп'ютерно-художнього забезпечення цього видання, яке стало літературно-публіцистичним і громадянським запорвітом її автора.
Неабияку роль у творчих контактах марганчанина Антоненка відіграв й літературно-художній та громадсько-політичний часопис «Хортиця» Запорізького краю (який редагує Григорій Лютий) – річну добірку цього журналу передала до бібліотеки присутня на вечорі невістка Анатолія Олексійовича Наталя. Тут неодноразово друкувалися його твори, що являють собою публічну розмову з учасниками й потомками талановитої людини, котра крокувала життям «із Музою в парі» і мріяла ще так багато сказати й зробити.
... На жаль, доля розпорядилася інакше. І тепер вірші у його виконанні лунають лише з екрану бібліотечної зали – під мерехтіння поминальних свічок. А замість жвавих коментарів до чергової «антонівки» з безмежного парнаського саду – ледь приховані сльози і безмежна печаль від невідворотності «того» берега, що чекає наприкінці життєвої переправи.
Власне, на цьому сумному і водночас світлому (як наша пам'ять) акорді можна було б поставити крапку. Та чомусь пригадалося, що передостаннім матеріалом, переданим Анатолієм Олексійовичем до Шахтаря Марганця» (останній, опублікований 21 жовтня 2016 р., він присвятив пам'яті Ігорря Саглаєва – теж лікаря і поета), були не вірші і не оповідання, а гірка розповідь про те, як з ним, вже тяжко хворим, зневажливо повелися у місцевій соціальній аптеці. Він не назвав прізвища тієї «соціальної працівниці», бо, як підкреслив, «не ставив за мету помститися, «віддячити тим же, зробити їй щось неприємне». Не підписався своїм відомим ім'ям, обравши скромний псевдонім, - Антон Антонович Марганецький, пенсіонер. Але у прикінцевих радках цього газетного допису звернувся до нас, « до всіх громадян, до всіх земляків»: «Люди добрі! тримайтесь! І намагайтеся не загубити своєї людської гідності. Не поспішайте безмовно до тієї отари, яку жене пастух невідомо куди».
Це слова читачі «ШМ» прочитали 7 жовтня 2016-го – рівно за два місяці до фатальної дати. Перечитуючи їх, хочеться сподіватися, що нам таки вдасться зробити бодай щось благородне й корисне, аби навколишній світ став хоч трохи добрішим, справедливішим і милосерднішим. Таким, яким хотів його бачити Анатолій Олексійович Антоненко, докладаючи до цього величезних моральних і творчих зусиль – з думками і мріями про те, що залишиться після нього на цій грішній і праведній землі.
Світлана Сулаєва, учасниця вечора | 
