Сокур Віра Павлівна - марганецька поетеса, член міського літературного об'єднання "Віра".
Народилася поетеса 18 березня 1950 року у місті Запоріжжя. Батька не знала, матері була непотрібна. Найсвітлішим променем дитинства був інтернат. Він став для Віри справжнім домом, благословенним храмом, її першою дружньою родиною.
Дівчина знайшла спільну мову не тільки з вихователями та вчителями дякуючи їм за материнську ласку, але й з усіма вихованцями. Особливо Віра чуйною була з малятами хворими якимись фізичними вадами, рятуючи їх від духовного каліцтва.
На дитяче щиросердя діти відповідали тим же. У свою чергу Віра прагнула багато читати, збагачувати пам’ять, робити добро близьким їй людям і фантазувати, фантазувати...
Саме в інтернаті зрозуміла, яке то благо життя. І ще одне засвоїла: щоб бути корисною людям у цім житті, потрібно вчитися і працювати з максимальною віддачею.
Далі дівчина охоче навчалася у професійно-технічному училищі від заводу Комунар. Тут вона замислюється про майбутнє.
Але доля ж розпорядилась по-своєму. Приїхавши на свята з подругою в її рідне село Добра Надія, сімнадцятирічна Віра познайомилась з своїм майбутнім, старшим на 13 років чоловіком, і повірила в майбутнє щастя. Працювала дояркою, старанно справлялася вдома по господарству.
А потім народилися сини Андрій і Павло. Чаєчкою припадала зовсім юна мати до них, немов цим компенсуючи те, чого недоотримувала сама.
В грудні 1970 року сім’я переїхала до Марганця. З 1972 року Віра Павлівна працювала у зеленому господарстві, з 1978 - на меблевій фабриці.
Віра Павлівна ніколи не могла похвалитися міцним здоров’ям, а після розлучення з чоловіком Миколою у 1991 році хвороби одна за одною буквально валили її з ніг. А тут ще й годувальниця - меблева фабрика припинила своє існування. Отож поетичній віддушині надовго було відмовлено.
Аби вижити, жінка з такою просвітленою ранимою душею змушена була шукати інший спосіб існування. Почувалася повністю спустошеною. Але переконувала себе і вірила: «І це минеться, обов’язково минеться!». А спокутувати свої гріхи вирішила тим, що допомагатиме, в міру своїх можливостей, усім близьким і знайомим, кому ще й гірше, аніж їй: глухим, сліпим, прикутим до ліжка хворим, кого спіткало якесь інше лихо. І це стало змістом її існування.
У 1995 році Віру Павлівну запросили до роботи на меблеву фабрику - радість була безмежною. Але ж ця радість була недовгою.
На долю Віри Павлівни випало нове випробування. Заболіла мати – надовго і тяжко. Віра Павлівна залишає і роботу квартиру, і, не згаявши й години, подається до хворої неньки в Запоріжжя. З ніжністю, турботою доглядає Віра Павлівна матусю. Як не дивно, але, попри всі негаразди, їм було добре вдвох. Нарешті з’явився час по-справжньому зайнятися поезією. Старенька матуся ж, як на диво, виявилася вдячним слухачем і критиком.
Незадовго до того, як в 1999 році відійти у вічність, ненька звернулась до доньки зі словами: «Ти, Віра, гарна не тільки з лиця, ти - чудова душею». І саме ці слова матері стали найбільшою подякою за втрачене дитинство.
Після смерті матері чорна смуга продовжувала переслідувати Віру Павлівну. У 2000 році вона перенесла операцію. Вирок лікарів безпристрасний: інвалід 2 групи довічно. І тільки улюблене захоплення поезією допомагало їй жити. Це був найліпший вихід з важкого психологічного і матеріального стану. Це була віддушина.
Усе життя віддзеркалювалось на папері. Господь дав натхнення, розум, глибоке почуття, нетлінну пам’ять, спостережливість, любов до життя. Знала лише одне: треба все стерпіти, пережити, донести гідно свій хрест до кінця. Завжди вірила у краще, що її доля, щастя попереду.
І ось у 2005 році Віра Павлівна зустрічає свою омріяну половиночку, Георгія Демидовича Євтєєва, який розуміє її з півслова, напівподиху, напівпогляду.
7 серпня 2005 року – знаменний і урочистий день для Віри Павлівни та Георгія Демидовича. Вони скріпили, засвідчили непорушний союз двох закоханих сердець вінчанням. Удвох їм легше підкоряти вершину духу, бо поріднилися на тілесно-душевно духовному рівні. Всі життєві досягнення Віри Павлівни не були б можливі без надійного тилу, без підтримки і турботи чоловіка. Віра Павлівна це добре розуміє і цінує. Цій подружній парі вдалося пройти великий проміжок часу разом та ще й в злагоді. І на радість рідним та близьким Віра Павлівна та Георгій Демидович залишаються в парі й сьогодні, підтримуючи один одного в своєму поважному віці. І мабуть недарма доля поєднала два самотніх серця в одне ціле. Навіть свої дні народження подружжя святкують у березні.
2015 рік – є святковим, особливо в їхньому житті. В цьому році подружжя відзначають три ювілеї: 65-річчя Віри Павлівни, 80-річчя Георгія Демидовича та 10 років подружнього життя. Радісною подією став вихід довгоочікуваної книги, в яку ввійшли багаторічні творіння Віри Павлівни.
21 березня 2015 року в центральній міській бібліотеці ім.М.Островського відбулася презентації першої поетичної збірки Віри Павлівни Сокур "Хай щастям стелиться дорога!".
