Лариса Григорівна Гончарова
Жінка енергійна, наділена бадьорістю, вигадкою, життєдайним випромінюванням доброти – такою ми назавжди запам’ятаємо Ларису Григорівну Гончарову. «Життя кидало мене по різних куточках нашої великої країни, гнуло і ламало, але я мужньо відстояла право жити, право творити», – так писала вона про себе і всім своїм життям це довела.15 червня 1929 року в Маріуполі народилася дівчинка, яку батьки назвали Лорою і яка в майбутньому йтиме по тернистій життєвій стежині мандрівок по своїй державі, не шкодуючи про це. Вона стане талановитою поетесою, гідною донькою свого шахтарського краю.
Мати поетеси була співачкою з чудовим сопрано. В спадок Лариса Григорівна отримала покликання сцени. Роки війни перервали Ларисі навчання, і її роботою стали концерти в шпиталях, прання бинтів, миття підлоги.
З поля поблизу цукрового заводу носила буряки і, розрізавши на шматочки, кидала за гострий дріт, де в колишніх конюшнях тримали радянських полонених.
У 13 років, в роки окупації, виконувала примусові роботи з будівництва бетонної дороги Кропоткін - Гулькевичі. Після окупації працювала на заводі, в аптеці, в 15 років була експедитором по доставці медикаментів з Ростовського фармакологічного заводу, в госпіталі Краснодарського краю. Війна закінчилась для дівчини в 16 років. Вчитися вже пізно. Лариса Григорівна - учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджена медаллю «Захисник Вітчизни» і чотирма ювілейними медалями.
Доля кидала її по Росії. В 1948 році Лариса Григорівна зрозуміла, що її покликання – робота на культурній ниві. Закінчила курси – стала масовиком. Давно почала писати сатиричні куплети, пародії, матеріали для агітбригад.
Робота в сфері культури, почалася у Лариси Григорівни в 1954 році, коли вона почала працювати масовиком і фізруком у Верхньодніпровському Будинку відпочинку. У 1956 році Дніпропетровська обласна рада профспілок запропонував їй поїхати в м. Марганець і працювати масовиком в клубі ім. Жданова.
У 1956 році вийшла заміж за М. З. Гончарова. У 1960 році Л.Г. Гончарова закінчила Дніпропетровське культ просвітучилище, в 1967р. - Вищу профспілкову школу в м. Ленінграді.
Так з 1956 року, прізвище Гончарової Л. Г. зазвучало в нашому місті, як ім'я талановитого культпрацівника, організатора міських масових заходів, сценариста, постановника, читця, прекрасного оратора, який вміє легко і не вимушено володіти будь-якою аудиторією. Це був її природний дар, талант, який вона щедро віддавала людям все своє життя.
У цьому ж 1956 році, Лариса Григорівна переходить працювати в Палац культури гірників Марганецького ГЗКа і продовжує тут працювати масовиком до 1966 року. За ці роки вона не один раз нагороджувалася грамотами та подяками Дніпропетровського облпрофради, республіканського комітету профспілок працівників культури, її відзначали і як переможця соцзмагання.
У 1966 - 1982 роках Гончарова Л. Г. працювала на Чукотці, Колимі. Двічі нагороджувалася грошовою премією Міністерства культури СРСР «Кращий директор ДК Магаданської області».
У 1982 році родина Гончарових повернулася до рідного м. Марганець.
З 1982 – 1991 рр. Лариса Григорівна працювала культорганізатором турбази «Чайка» Марганецького гірничо-збагачувального комбінату.
З 1991 року перебувала на заслуженому відпочинку, але як справжній культпрацівник, не дозволила собі відпочивати ні дня. Адже її життєвий девіз: «Я люблю тебе, життя!».
З 1985 по 2012 рік, Гончарова Л. Г. була незмінною ведучою хору «Жива пам'ять», з 1999 по 2012 р. – головою міської поетичної студії «Боян» (нині міське літературне об’єднання «Віра»)
З 2012 року і до кінця життя була керівником колективу «Золота осінь» клубу «Дніпро». Вона писала сценарії, виступала в ролі режисера-постановника, ведучою всіх програм ансамблю «Золота осінь». Її живе слово, без папірця та шпаргалки, підкорювало глядачів і слухачів, захоплювало земляків-марганчан. Її знають у Дніпропетровській, Запорізькій областях, куди виїжджали колективи «Жива пам'ять» та «Золота осінь» на огляди, конкурси, фестивалі, зустрічі з молоддю та учасниками Другої світової війни.
У 1966 - 1982 роках Гончарова Л. Г. працювала на Чукотці, Колимі. Двічі нагороджувалася грошовою премією Міністерства культури СРСР «Кращий директор ДК Магаданської області».
У 1982 році родина Гончарових повернулася до рідного м. Марганець.
З 1982 – 1991 рр. Лариса Григорівна працювала культорганізатором турбази «Чайка» Марганецького гірничо-збагачувального комбінату.
З 1991 року перебувала на заслуженому відпочинку, але як справжній культпрацівник, не дозволила собі відпочивати ні дня. Адже її життєвий девіз: «Я люблю тебе, життя!».
З 1985 по 2012 рік, Гончарова Л. Г. була незмінною ведучою хору «Жива пам'ять», з 1999 по 2012 р. – головою міської поетичної студії «Боян» (нині міське літературне об’єднання «Віра»)
З 2012 року і до кінця життя була керівником колективу «Золота осінь» клубу «Дніпро». Вона писала сценарії, виступала в ролі режисера-постановника, ведучою всіх програм ансамблю «Золота осінь». Її живе слово, без папірця та шпаргалки, підкорювало глядачів і слухачів, захоплювало земляків-марганчан. Її знають у Дніпропетровській, Запорізькій областях, куди виїжджали колективи «Жива пам'ять» та «Золота осінь» на огляди, конкурси, фестивалі, зустрічі з молоддю та учасниками Другої світової війни.
Непосидючість, енергія, життєлюбність, талант, досвід, мудрість, відкрита душа і посмішка Лариси Григорівни не залишали байдужими жодної людини, яка з нею зустрічалася.
Гончарова Л. Г. була членом правління Ради ветеранів МГЗК, міської Ради ветеранів. Вона проводила велику роботу з військово-патріотичного виховання молоді в навчальних закладах, бібліотеках та установах міста.
З 1999 року Л. Г. Гончарова стала відома і як майстер художнього слова. Поезія – не тільки частина її самобутнього сценічного іміджу, вона – потреба її вічно молодої, чуйної до чужої радості й болі душі.
Теми гіркої правди сьогодення, любові до Вітчизни, природи рідного краю домінують в багатолітній творчості поетеси. Ось чому її вірші близькі і дорогі людям.
Душа Л.Гончарової – дуже чуйний барометр, тому так багато з-під її пера вийшло поезій на захист тих, хто відбудовував багату, могутню державу, хто захищав її від фашизму, хто виніс всі випробування , щоб сьогодні вмерти голодною смертю. Такі вірші – це висока громадянськість в поезії. Так писати дано не кожному, якщо це навіть й професіональний поет. В родині, де чоловік, діти, онуки, як і сама Лариса Гончарова, всі вклоняються музам, пишеться легко, натхненно.
Вона, глибоко шанована в місті, неповторна на сцені Лариса Гончарова жила все життя культ життям міста і на віки залишиться в ньому.
У 2009 році вийшла в світ книга її поезій «Чайка». Це безцінна невід’ємна частина культурного та літературного життя міста гірників.
Гончарова Л. Г. була членом правління Ради ветеранів МГЗК, міської Ради ветеранів. Вона проводила велику роботу з військово-патріотичного виховання молоді в навчальних закладах, бібліотеках та установах міста.
З 1999 року Л. Г. Гончарова стала відома і як майстер художнього слова. Поезія – не тільки частина її самобутнього сценічного іміджу, вона – потреба її вічно молодої, чуйної до чужої радості й болі душі.
Теми гіркої правди сьогодення, любові до Вітчизни, природи рідного краю домінують в багатолітній творчості поетеси. Ось чому її вірші близькі і дорогі людям.
Душа Л.Гончарової – дуже чуйний барометр, тому так багато з-під її пера вийшло поезій на захист тих, хто відбудовував багату, могутню державу, хто захищав її від фашизму, хто виніс всі випробування , щоб сьогодні вмерти голодною смертю. Такі вірші – це висока громадянськість в поезії. Так писати дано не кожному, якщо це навіть й професіональний поет. В родині, де чоловік, діти, онуки, як і сама Лариса Гончарова, всі вклоняються музам, пишеться легко, натхненно.
Вона, глибоко шанована в місті, неповторна на сцені Лариса Гончарова жила все життя культ життям міста і на віки залишиться в ньому.
У 2009 році вийшла в світ книга її поезій «Чайка». Це безцінна невід’ємна частина культурного та літературного життя міста гірників.
Вірші та пісні на її слова звучать на міських масових заходах, на зустрічах з читачами, на місцевих каналах телебачення, друкуються в газетах «Шахтар Марганця» і «Гірницький вісник». Вона давно стала народною поетесою.
В 2013 році Ларисі Григорівні отримала високе визнання – її було визнано «Кращою жінкою Придніпров’я». Гончаровою Ларисою Григорівною пишається наше місто.
Поезія її доступна кожному, вона хвилююча і сучасна. В ній життєстверджувальна Правда. В ній надія і віра в справжнє Щастя. І хоч 24 листопада 2014 року Лариса Гончарова покинула це життя, її поезії бути в віках!
Світла пам’ять Ларисі Григорівні Гончаровій!
В 2013 році Ларисі Григорівні отримала високе визнання – її було визнано «Кращою жінкою Придніпров’я». Гончаровою Ларисою Григорівною пишається наше місто.
Поезія її доступна кожному, вона хвилююча і сучасна. В ній життєстверджувальна Правда. В ній надія і віра в справжнє Щастя. І хоч 24 листопада 2014 року Лариса Гончарова покинула це життя, її поезії бути в віках!
Світла пам’ять Ларисі Григорівні Гончаровій!
