  В шостому номері українсько-російського літературно-художнього та громадсько-політичного часопису "Хортиця" надруковані деякі фотографії марганецького відомого художника Івана Барнаша.
Іван Олександр Барнаш - добре відомий в місті Марганці та за його межами як талановитий художник, знавець природи рідного краю. В минулому - інженер-маркшейдер, а сьогодні - Іван Барнаш віддає всі сили на пропаганду краси природи рідної місцевості, малює картини в техніці акварелі й олівцями, розповідає учням шкіл про неповторні рослини, що ростуть в нашому місці та на його околицях. Малювати Іван Олександрович почав вже у зрілому віці.
Іван Олександрович Барнаш - не звичайний марганчанин, а цікава, непересічна особистість.Він багато чим цікавиться, з ним завжди цікаво поговорити на будь-які теми. Вже багато років він є читачем бібліотеки ім.М.Островського. В бібліотеці періодично проходять виставки картин художника І.Барнаша.
Друзі та знайомі цінують Івана Олександровича за його талант, розум й, водночас, душевну простоту, щирість та відкритість у стосунках. Його друг, талановитий марганецький поет Анатолій Олексійович Антоненко написав про Івана Олександровича статтю, яка вийшла друком в часописі "Хортиця" (№6/2014).
Анатолій АНТОНЕНКО
ТРУДОМ І ЛЮБОВ'Ю
Есть искусство изображения — оно бездушно и холодно, и есть искусство выражения — оно зажигает и оставляет след.
 Ці слова Костянтина Федоровича Юона стали дороговказом у нелегких творчих пошуках самобутнього художника-аквареліста Івана Олександровича Бар-наша. Гаванню, з якої маленький човник Вані Барнаша вирушив у нелегке плавання бурхливим життєвим морем, було село Дмитрівське Ставропольського краю. Портом, де великий успішний корабель Івана Олександровича назавжди пришвартувався, став гірницький Марганець на Україні. Між ними були пристані, до яких він приставав тимчасово. Це Новочеркаск, де навчався в політехнічному інституті. Селище Донське Ліпецької області, де працював чотири роки після інституту. Ще два роки служив у війську командиром саперного взводу. Але то таки були проміжні зупинки, головним став Марганець. Тут він підіймався по службовій драбині, досягнувши, без перебільшення, значних  успіхів, тут він формувався як громадянин, як патріот свого краю, як Людина, — саме Людина з великої літери. Бо доля відміряла йому стільки, що вистачило б на кількох: головний маркшейдер гірничо-збагачувального комбінату, де в кращі часи видобувалось сім мільйонів тонн руди і більш, ніж три мільйони тонн збагаченого марганцевого концентрату на рік. Секретар парткому комбінату, впродовж останніх десяти років — голова ради ветеранів комбінату. Це те, що записано в трудовій книжці. Але набагато виразніший слід у житті міста залишив визнаний художник-аквареліст Іван Барнаш, картинами якого милуються і досі городяни. І багато хто пам'ятає, який неоціненний вклад він зробив у збереження і вивчення флори довкруж Марганця. А ще — у збереження пам'яток історії, археологічне дослідження древніх курганів довколишнього степу.
Ваня, народжений 1 травня 1939 року, дуже рано взнав гіркоту сирітства: батько Олександр Степанович з перших днів війни пішов на фронт і пропав безвісті. Мама, Марія Кирилівна, померла в серпні цього ж таки року після важких пологів. Народжена сестричка Таня майже відразу пішла вслід за мамою.
 То ж ставати на ноги, виховувати Іванка, вчити його робити перші кроки на нелегкому життєвому шляху взялися дідусь та бабуся по материнській лінії Кирило Євграфович і Марина Филимонівна Козюри. Вони рішуче відмовились віддати хлопчика до дитбудинку, завдяки їхнім турботам Ваня виріс у сім'ї, в оточенні любові, родинного тепла та уваги.
Рідне село Дмитрієвське загубилось у безкраїх просторах Ставропільського краю. Відразу за селом в'юнилася невеличка степова річечка з красивою назвою Єгорлик, в поймі якої навесні палали дивної, надзвичайної краси, як здається Івану Олександровичу й дотепер, різнобарвні дикі тюльпани.
Мабуть, оте соковите розмаїття весняного степу, феєрична гра всіх мислимих і немислимих барв і розбудили в його душі перший потяг до краси, до живої природи, розкрили оченята на те, що інша людина, буває, не зверне уваги протягом усього життя.
В російському селі жило багато переселенців із Таврійської, Чернігівської та Полтавської губерній України, які не розгубили в чужині, зберегли свою культуру, звичаї, притаманні їм порухи душі, ліричність і пісенність української натури. А Ваняткові дідусь із бабусею жили саме в тій частині села, де сконцентрувались вихідці з України, то ж він вечорами вслухався в журливі пісні на незнайомій (але цілком зрозумілій) мові, з дитинства проймався повагою до їхньої культури і звичаїв.
 Хата дідуся стояла на самому краю села, далі йшов вигін, безкраїй степ і аж ген на виднокраї бовваніла темно-синя стрічка далекого лісу. Степ пахнув незвичайно, пташки співали так чарівно і загадково, що Ваню, мов магнітом, тягло на вигін. Пам'ять і нині зберігає незрівнянні пахощі степових трав, буйство їхнього квітування. Згадується полуднева спека, свіже дихання землі після нечастих, але таких нестримних літніх злив, рання осінь із низькими хмарами викликали у вразливій душі хлопчика якесь дивне, ще не до кінця усвідомлене і сформоване бажання: МА - ЛЮ - ВАТИ!
 У школярські роки за рекомендацією старшого товариша почав допомагати сільському бібліотекареві: до сільськогосподарських робіт на шпалері писав плакати та відозви. Це дало йому бажану можливість дотикатися і до паперу, і до фарб, і до олівців, чого не, могли дати добрі дідусь з бабусею. А коли бібліотекар почав розраховуватися з ним кольоровими репродукціями картин відомих художників, які друкувались на сторінках журналу "Огонек", хлопчачому щастю не було меж! Адже це було таке багатство для села, а тим більше для хлопчини, якого непереборно тягло до малярства, до мистецтва. Це були підвалини, перші камінчики, по яких Ваня почав своє нелегке сходження до майстерності художника.
 В Новочеркаському політехнічному інституті, куди вступив Іван одразу після закінчення середньої школи, була чудова ізостудія, де заняття вів професійний художник.
Трохи пізніше життя подарувало ще одну рідкісну нагоду — знайомство зі ставропольським художником Гречишкіним Павлом Мойсейовичем. Згодом це знайомство переросло в міцну багатолітню дружбу - аж до останнього дня Гречишкіна.
 А життя все більше і більше кликало Іванка. Після інституту був направлений на роботу в Ліпецьку область, де краса місцевої природи його полонила, прикувала до мистецтва незримими ланцюгами. На відміну широкого степу, рівнини хоча і з буйним розмаїттям трав, але ж в чомусь — одноманітною, природа нової для нього місцевості шокувала різноманітністю флори і фауни, небаченими досі найсправжнісінькими лісами, березовими гаями, заростями оспіваної черемхи. Нова веселка фарб, нові звуки, нові пахощі ... бажання всю красу оцю змалювати, оспівати в фарбах, в багатовимірності і тендітності акварельного живопису.
Потяг малювати відразу переріс у невідступну, нездоланну жагу творчості. Але доля поки що не посилала йому зустрічі з людиною, котра б змогла повести його тернистим шляхом сходження до вершин художньої майстерності. А долати цей шлях самотужки було надзвичайно важко.
 Та вже наступний етап життєвого шляху — переїзд до Марганця — подарував йому таку щасливу зустріч: у місцевому будинку піонерів ізостудію для дітей вів Павло Макарович Безуглий, вихованець Антона Макаренка, чудовий художник і людина чуйної, широкої душі. Він запропонував Барнашу створити ізостудію для дорослих, обіцяючи всіляку підтримку, творчу допомогу і керівний тво в подальшому навчанні. Треба сказати, що в ті часи добрі справи вирішуватись набагато легше, ніж тепер, серед керівників різних рівнів було багато небайдужих людей. То ж завдяки діяльній допомозі директора рудоремонтного заводу Самотєйкіна В. Ф., управляючого РУ ім. 40-річчя Жовтня Костюка А.М. та Грушівським РУ В. В. Демченка ізостудія для дорослих під керівництвом маркшейдера Грушівського кар'єру І. О. Барнаша запрацювала!
Несподівано молодого керівника ізостудії призвали на два роки до армії. А за цей час виплекане, вимріяне, створене з любов'ю і гарячим бажанням — розпалося. Після повернення з армії Іван Олександрович з великим жалем дізнався, що ізостудії вже немає, а відтворити її так і не вдалося.
 Але на цей час уже було досягнуто якогось рівня майстерності, він уже сам відчув у собі достатньо сили не зупинятися, йти обраним шляхом і далі. Ось так і вийшло, що улюбленій справі більш-менш повно зміг віддатися тільки після тридцяти років.
Високі вимоги до себе, працелюбство, постійний потяг до самовдосконалення сформували І. О. Барнаша як самодостатнього художника-аквареліста. В житті рідко що трапляється випадково. Якщо ти прагнеш досягти якихось вершин, то досягаєш їх, і доля тобі в цьому допоможе. На цьому шляху обов'язкові зустрічі, які збагачують, навчають, надихають. Після Гречишкіна відбулись його знайомства з непересічними художниками Красним Іваном Миколайовичем, Шацем Борисом Зусієвичем та Грицаєм Олексієм Михайловичем. Начебто за якимись невідомими законами у величезному людському морі такі люди відшукують одне одного, взаємно притягуються — задля справи, задля загальної користі. Сам Іван Олександрович говорить: "Мне везло на эти встречи, потому что я к ним стремился".
 Робота головним маркшейдером гірничо-збагачувального комбінату давала багато можливостей спілкування з природою степового краю, де ще залишились останні острівці знищеного людиною природного дива - Великого Лугу - сучасні плавні. Краю, який став для нього рідним, частиною його життя і світогляд. Отак, мабуть, і сформувався тонкий лірик-аквареліст, уважний споглядач за дивами природи. І дійсно — краще Івана Олександровича, мабуть, ніхто так досконало не знає нашого довкілля - кожну балку і яругу, кожен гайок і лісосмугу. І що там росте. Яке диво природне, яка краса незвичайна. І, мабуть, не було в місті Марганці організації чи установи, де б не виступив Іван Олександрович - як знавець і дослідник довколишньої природи. А найперше — як палкий патріот свого краю.
 Скільки знаю його — завжди стриманий, спокійний, виважений, тверезий погляд на всі життєві події. Високоінтелігентна, освічена, небайдужа людина. "В ВУЗе из нас готовили спецов, а интеллигентами мы становились сами благодаря самообразованию", - каже він. Завдяки його наполегливості при активній підтримці теж небайдужої до рідного краю людини - Героя Соціалістичної праці директора гірничо-збагачувального комбінату К. С. Щербини коштом комбінату вчені Донецького ботсаду АН України провели комплексне дослідження рослинного світу території земельного відводу під кар'єрні виробітки. Здається — що ж незвичного в цих дослідженнях: звернулись, куди слід, перевели згідно з домовленістю гроші, і - процес, як кажуть, пішов! Але в житті все виявляється набагато складніше. Пошук виконавців розтягнувся на три довгі роки. Перше звернення до Київського центрального ботанічного саду не дало бажаних наслідків — відмовили! А мова йшла про роботу не за спасибі ж! Директор  комбінату Кирило Сидорович казав: "Ох і будуть же нас бити за нецільове використання коштів! Але справа потрібна, ми ж покликані не плюндрувати рідну землю, а збагачувати її, робити кращою!"
Тож пошуки продовжились. У Дніпропетровському державному університеті, на кафедрі ботаніки, подумали, і... теж відмовили. Як не вмовляв Барнаш професора Тарасова — ні! Подальші пошуки привели в Донецький ботанічний сад, до директора Євгена Миколайовича Кондратюка, надзвичайно цікавої і безмежно відданої своїй справі людини. Йому пропозиція Барнаша сподобалась, він теж перейнявся його ідеєю. І от робота розпочалась, вчені ботанічного саду працювали в Марганці декілька років. Були досліджені рослинний та тваринний світ балок Крутенької, Басанської, Грушівської, ще багатьох територій. Вчені виявили рідкісні рослини, наявність якиху цих місцях їх дуже здивувала. Реліктова ефедра двоколоскова, рідкісний вид острагала, плазуюча шипшина — всього більше десяти видів рослин. Розповідали про літнього професора, який побачив дивовижного метелика, але, поки міняв окуляри, той полетів. З розпачу професор тяжко захворів! І нині ростуть дерева, які висаджували вчені ботанічного саду — соснові ліси, озеленення території шахти 9-10, мікрорайонів міста. Своєрідна пам'ятка про небайдужих людей, бо дерево живе довго!
 І окрема сторінка в житті Івана Олександровича — його вагомий вклад у археологічні дослідження Марганецького степу. Ось думка Лідії Миколаївни Голубчик, директора Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей: "Іван Олександрович - людина ренесансного типу. Його діяльність сприяла відродженню практичної археології Дніпропетровської області."!!! З цією думкою на сто відсотків погоджується і старший науковий співробітник відділу археології Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького — Лариса Миколаївна Чурилова. І кажуть вони це з повним знанням справи, бо декілька польових сезонів відпрацювали на археологічних розкопках саме марганецьких курганів.
 Розпочалась ця сторінка, здається, випадково. При будівництві республіканської траси Донецьк — Кіровоград знесли частину древнього кургану. Зрізали до самої підошви, і те, що відкрилося, не залишало сумніву історичній цінності кургану. Але будівельники знали тільки своє діло — у них був план, графік робіт, тож розбиратись не стали, і будівництво покотилось далі. Тільки небайдужому Барнашу, який випадково все це побачив, пекло: "Це ж наша історія, наше минуле, поруч якого ми не можемо пройти, заплющивши очі!" Побіг до головного архітектора міста, а той — "Я не маю до цього ніякого відношення!" Музей, охорона історичних пам'яток, куди ще можна звернутись? Ага, до обласного музею! Поїхав туди, відбулось перше знайомство з Лідією Миколаївною Голубчик. Але обоє задоволення від знайомства не отримали — питання вирішене не було!
 Таки сталося це в 1979 році, а вже в наступному — відбулась республіканська нарада по збереженню культурної спадщини, яка дійшла висновку, що на Дніпропетровщині в цьому питанні є суттєві недоліки. Тож наступні два роки — 1981—82 були присвячені масовим обстеженням історичних пам'яток в межах всієї області. А випадок примусив Івана Олександровича знову звернутись до обласного історичного музею. В кабінеті начальника Грушівського кар'єру Діденка Б. М. він побачив якийсь дивовижний камінь — правильної чотиригранної форми, явний витвір людських рук. Всі поверхні добре відшліфовані, але не блищать, зовнішність якась матова. Згадалось, шо в нього ж є знайомі в обласному історичному музеї, куди й повіз чудернацький камінь. Виявилось, що це тертка, такий собі "млинок", яким пращури розтирали зерно. А до цієї знахідки ще були скам'янілі залишки величезного рака, які він відвіз до музею в Києві. Після дослідження виявилось, що це залишки омара олігоценового періоду. Тобто, цей рачисько ніжився в морі на  території сучасного Марганця сорок тисяч років тому!
Лідія Миколаївна розповіла про суттєві зміни, які почали відбуватися в царині археології. Завдяки тодішній директорці історичного музею Агрипині Федосіївні Ватченко. дружині першого секретаря обкому КПУ. про величезний особистий вклад якої у справу зміцнення матеріальної і наукової бази співробітники згадують і лосі, за два роки був проведений величезний обсяг роботи по впорядкуванню історичних пам'яток, їх обстеженню. В 1981-82 роках на Дніпропетровщині було досліджено і взято на облік близько 17 тисяч історичних пам'яток! Тож в 1983 році між МГЗК і обласним історичним музеєм нарешті був укладений договір на проведення археологічних робіт, і Лариса Миколаївна Чурилова разом із студентами історичного факультету провела перший польовий сезон в марганецьких степах. Вона згадує: "Когда мы, впервые приехав в Марганец, обратились в отел культуры горисполкома с просьбой найти нам Ивана Александровича Барнаша, нам ответили, что он Вас уже ждет!"
 Годі й казати, що постійним куратором від комбінат, розпорядником, головним помічником, єднаючою ланкою між археологами, владою міста, керівництвом комбінату і громадськістю був саме Барнаш.
Польовий сезон — це робота від світанку до вечірньої зорі з квітня по жовтень. Незважаючи на витівки погоди, різні атмосферні явища та фізичний стан членів експедиції. Тож коли на розкопки чергового кургану провели телефонну лінію, це було майже свято. Комбінат допомагав науковцям чим тільки міг. Технікою, транспортом, створенням більш-менш сприятливих умов, помічниками. Харчами, увагою, постійною увагою до їхньої роботи. З 1983 по 1992 рік включно проводились археологічні дослідження. За цей час було досліджено майже 200 курганів епохи енеоліту та ранньої бронзи (IV — III тисячоліття до нашої ери. Довколишні степи насичені древніми курганами, і марганецьке  довкілля не є винятком. Ще в 19 столітті на території Томаківського району (на прилеглих до теперішнього Марганця землях) був розкопаний багатющий скіфський курган Острая Могила. В деяких курганах під час останніх досліджень були виявлені знахідки світової ваги. Так, в 1984 році Л.М. Чурилова сама розчищала унікальне поховання: залишки чоловіка і жінки. Молода жінка мала численні прикраси: скроневі бронзові кільця, бронзові браслети, на одному з пальців правої руки — бронзовий перстень, на щітці якого доволі добре збережений викарбуваний малюнок карлика на цапі верхом. Череп чоловіка замінений на череп овна (барана). Вчена вважає, що це — культове поховання, жінка була жрицею. Багато знайдено ранньої кераміки в скіфських похованнях. І в кожному похованні — залишки червоної охри, яку для проведення обряду привозили з під теперішнього Кривого Рогу — де є родовища заліза.
 Здалось мені на хвилину, що їде степом бричка, якою править старий, уже не здатний воювати скіф. Хоча — як міг бути скіф не здатним воювати, якщо відомий скіфський цар Атей, столиця якого була на протилежному березі Дніпра, біля сучасної Кам'янки, загинув у битві, на коні, коли йому виповнилось 94 роки! (А воював він із царем Філіпом, батьком славнозвісного Олександра Македонського.) Отож іде скіф степом, везе червону глину, і, коли бачить вдалині скіфські кибитки, починає голосно кричати: "Баби, глини! Баби, глини!"
І виходять йому назустріч скіф'янки, а, може, й уславлені, з бойовими шрамами скіфи , беруть червону охру до рук, натирають нею шкіру й дивляться — чи справді червона, чи будуть їхні небіжчики добре виглядати, і той, хто буде їх гукати до раю, в підземній темряві не пройде поруч, а, здалека побачивши червоне, візьме їхнього небіжчика з собою.
"Баби, глини! Баби, глини!"
В експозиції обласного історичного музею можна побачити і тертку, яку привіз Барнаш, і перстень жінки-жриці, фрагменти кістяної обкладинки горита з добре збереженим малюнком. Мотига (бач, кочівники, але ж вже намагались обробляти землю!), кості — гральні, чи гадальні? Багаточисленні жіночі прикраси, залишки зброї, посуд. Цікава знахідка: невеличкий (розміром з кулак дорослого чоловіка) добре збережений з темного кольору глини глечик з невеличким носиком. Щось на кшталт поїлки, якою користуються для пиття мінеральної води. Лариса Миколаївна, котра супроводжує мене, пояснює: це дитяча поїлка. На зразок соски. Чому? Бо ж знайдено в дитячому похованні, поруч з дитинкою, з її цяцьками.
Запрацювала уява, чого дитину мусили годувати штучно, з допомогою соски:
Чуєш, онучку, — скачуть коні.
Ось тобі, мій солодкий, моні.
Бідна моя дитино —
Пий молочко козине!
Бо подалась твоя рідна мати
Ворога гамувати.
Мама пішла, і немає циці,
Пий, бо віддам усе киці!
Ось тобі соска, любий —
Та не криви ж вередливо губи!
Пий, мій онучку, моню,
Чуєш — в степу десь дзвонять.
Б'ють в казани на сполох —
Йде, мабуть, знову ворог.
Ворог лихий, підступний,
Суне, як хмара, купно.
Та не були б ми скіфи,
Щоб не здолали лихо!
Всі — до старого діда
З ворогом битись підем.
Ой, і скрушна ж година!
Пий молочко козине,
Їж, і засни, любенький,
Очки заплющуй карії.
Ось проженемо Дарія,
Й вернеться твоя ненька!
Відома знахідка дитячої соски — баранячий ріг, на який натягнуто вим'я вівці, зроблена була в Китаї. Соска поруч з мумією тримісячної дитинки, загорнутою в гарний шерстяний саван. Дитинка лежить на овечій подушці, на очі покладені сині камінці.  І - ота соска.
В досліджених "марганецьких" курганах було кілька групових поховань - дорослі чоловіки, жінки, діти. Мабуть, загинули під час якогось нападу ворогів. Ось ще незвичне, таке, що привернуло увагу, поховання: жінка лежить в обіймах чоловіка. Мабуть, загинули разом. Мабуть, кохали одне одного так, як рідко буває. Скільки ще дивовижних знахідок, скільки несподіваних людських доль, скільки таємниць, невигаданих історій про людське життя, про людські стосунки. Бо люди — ким би вони не були — чи скіфами, чи сарматами. чи готами, чи половцями, були найперше людьми.
 О, земле рідна, скільки ще таємниць, загадок, історій про цілі народи, цілі епохи ти приховуєш? Та чи варто турбувати тебе, спокій наших пращурів? Матінко земле?.. Бо ж коли зникає з обличчя степу черговий курган, то й саме обличчя змінюється. А відновити древній курган — ой яка важка це праця! Відомий світові археолог Борис Миколайович Мозолєвський. який розкопав тисячі древніх курганів, спромігся відтворити тільки один. Бо древній курган — це не нагорнута купа землі, а складна інженерна споруда.
...прощаюсь із Чуриловою. дякую з приводу її захоплюючої розповіді про скіфську добу в причорноморських степах на тлі експонатів, знайдених під час розкопок древніх курганів довкола Марганця. І... заздрю цій жінці, яка й досі зберегла дівочий запал душі, горіння свого серця, до останнього відданого археології. Чи це риси, які властиві взагалі таким людям, як Лідія Миколаївна Голубчик і Лариса Миколаївна Чурилова, з якими познайомився оце щойно? Таким, як Іван Олександрович Барнаш, кого я знаю вже дуже давно... Але знаю ще так мало...
Виходжу з музею. Низькі чорні хмари, поривчастий вітер — ось-ось почнеться дощ. Мимоволі зіщулився, але погляд упав на живописну картину — зібрання кам'яних баб. Чи то скіфські, чи пізніші — половецькі. Зібраних з усього безкрайого українського степу, з вікових могил, на яких вони впродовж тисячоліть вартувати тишу цієї землі. Скільки ж всього бачили їхні скам'янілі очі, скільки чули їхні вуха?
Скіфська тисячолітня баба!
Цицьки на череві, руки зчепила,
Де ж твоя, бабо, сила,
Де ж твоя, бабо, зваба ?
Скільки ти тисяч років
Степ стерегла широкий?
Степ, що не звідав рала,
Заступа і коси,
Тільки дощу просив.
Чи ти завжди тут стояла
Впевнено, твердо, гордо,
Не похилившись донизу,
Не підламавши колін...
Все виглядала — чи не линуть орди,
Чи не пливе дим сизий —
Той, що віщує тин ?
Скільки віків промчало —
Скоком, алюром, чвалом!
Стала могила нижча,
Степ загасив кострища,
Степ вже не той — змарнів,
В латках, у клаптях нив.
Чи не болять тобі, бабо, очі,
Чи не зомліли твої важкі ноги ? -
Ти ж бо стоїш дні і ночі
На оцім місці край дороги.
Час тобі вже подзьобав плечі,
Дивишся знов в далечінь,
Щоб не проґавити часу
Нападу якоїсь раси —
Готів, половців чи татарів,
Що налітають, як чорні хмари.
Слухай, старезна бабо!
Вже не потрібні чати,
Годі вже тут стояти.
Злазь з свого місця, бабо,
Злазь, і йдемо до хати.
Бабо, бабуся, бабця -
Час вже тобі спочити.
Слухай мене - їй же Богу!
Стомлені свої ноги
Взуй у м'якенькі капці,
Підемо пити каву.
З'їж, ось, м'яку пампушку,
Й голову - на подушку!
Спи, бабо, спи,
Чи хропи, чи сопи -
Це вже твоє особисте діло.
Розпрямляй кам'яне своє тіло -
Ти відпочинок собі - заробила!
 Журнал "Отчизна", який видавався для співвітчизників за кордоном на всіх континентах світу — в Австралії, в Південній і Північній Америці, в Африці, в Європі і Азії, в шостому номері за 1986 рік вісім сторінок присвятив Іванові Барнашу. Розповідь Марії Богданової: "Заботы маркшейдера Барнаша" проілюстрована його портретом і багатьма фотографіями "з місця подій". Попри назву, присвячена вона не професійній діяльності маркшейдера Барнаша, а саме його громадянському покликанню — діяльності по врятуванню природи і збереженню історичних пам'яток. Яка може бути більша відзнака людської діяльності, ніж оця — на весь світ розповідь про покликання душі і громадянського сумління? Хіба що пам'ять наступних поколінь нащадків! І ще, здається мені, хіба не достойна ця людина бути почесним громадянином міста? Того міста, якому віддано стільки снаги, енергії і молодого запалу, зрілого досвіду і набутої життєвої мудрості!
 Отже — художник-аквареліст з власною художньою манерою. Мало хто з глядачів його картин знає, що цієї майстерності досягнуто самотужки. Акварель — не дуже поширений вид живопису. Так би мовити — не престижний. Але це особливий живопис, технічні прийоми якого надзвичайно тонкі, різноманітні і складні. Тут не можна виправлять, перероблять — робиться один раз, і щоб відразу було гаразд. Вона вимагає віртуозного володіння технікою, сміливості і швидкого темпу. Особлива, тільки акварелі притаманна властивість — прозорість і чистота фарб. Та й папір вимагає дуже делікатного ставлення до себе. І неправий той, хто вважає акварель "несерйозним" мистецтвом, дитячою забавкою — це клопітка, надчутлива праця, найтонша лірика. Далеко не кожний бажаючий досягає її вершин. Тим більше — самотужки. Без спеціальної освіти. Але Іван Олександрович довів, що головне в досягненні мрії — бажання і цілеспрямованість. Він сам каже про себе: "Я — пейзажист, убежденный реалист, и если достиг каких-то скромных результатов, то только трудом и любовью." А те, що результатів він досяг, і результатів значних, свідчать відгуки відвідувачів його персональної виставки, яка відбулася в Українському Республіканському Будинку літераторів наприкінці 1990 року.
 "Дивлюся і радію, як Ви, гірник, так захоплююче і тендітно розказати про свій рідний край."
"Мало і все менше лишається на землі людей, котрі в маленькому кущику серед степу можуть побачити велику красу і доцільність."
І особливий відгук — вченого секретаря Київського інституту душі Геннадія Леонідовича Мурмила:
"Мені доводилось бачити найкращі музеї світу. Але, повірте, з такою ніжною аквареллю, з такою відвертістю стикаюся вперше!"
Саме так — відвертість! Художник відверто, до самих найпотаємніших куточків, розкриває суспільству душу, своєю творчістю привертає увагу до тієї гармонії і краси, яка ще залишилась у природі. Вдивіться уважно, не поспіхом в його надзвичайні акварелі: тонкі нюанси і відтінки, тріпотіння і гра живих кольорів. Прозорість повітря, світла, ледве відчутні рефлекси. Емоційна виразність, тонка лірика, поезія кольорів! Я знаю, що Іван Олександрович дуже високої думки про творчість Олексія Шовкуненка, визнаного метра, одного з найкращих радянських акварелістів. Але, на мою думку, він створив свій, тільки йому притаманний стиль акварельного живопису — реалістичний, академічно витриманий, яскравий і стриманий одночасно. Кожний з його пейзажів — це гімн природі, її неповторності. І кожна нова картина — це новий щабель до творчої вершини. Про це свідчить одна з останніх, на мій погляд, надзвичайно вдалих робіт — "Тихий Псел". Ніжна і тонка, прозора, але цілком матеріальна субстанція повітря. Блакить далекого лісу і рельєфність, майже тримірність, цілковите відчуття живої деревини на передньому плані. Барви ранкової зорі і достиглої природи — ранньої осені. І нова знахідка художника — графічне підсилення пейзажу... кульковою ручкою! Може, це моя думка, погляд дилетанта, але ж ні...
Переглядаючи художній альбом "Пейзажные мотивы", не можу утриматись від подяки тим, хто сприяв його виходу в світ, хто допомагає увіковічненню творчості нашого уславленого земляка. Деяким репродукціям я б дав інші назви. Репродукції за №27 я б дав назву "С чего начинается Родина" — "с дороги проселочной, которой не видно конца". Бо в сприйнятті майстра Батьківщина — це рідна земля, з буйноквітом весняних трав, палахкотінням осені, замріяністю далекого лісу і степовою дорогою, яка біжить купись удалечінь. З якою відчуваєш постійний зв'язок, і від якої, мов через розгалужене коріння, наповнюєшся силою та наснагою... Майстер каже:
"Счастлив, если моё творчество находит понимание в сердцах зрителя." Знаходить, Іване Олександрович) — і в серцях, і в душах, і в свідомості.
... Підслухав розмову двох визнаних у нашому місті митців — письменника Гнєзділова Анатолія Степановича і художника Барнаша, яких єднає міцна багатолітня дружба (всі книги Гнєзділова ілюстровані графікою Барнаша). Мова йшла про невмирущі, вічні людські цінності, одна з яких - реалізм у мистецтві. На мій погляд, твори обох — приклад безсмертності реалізму. Хай би які течії не виникали, а реалізм буде вічним!
І насамкінець. Впевнений, що свій (і таки — чималий!) вклад у творчі досягнення ювіляра зробила його вірний супутник у мандрах життєвим морем - дружина, Клавдія Тимофіївна.
Його затишна гавань, із чистим, непересихаючим джерельцем, яке постійно поповнювало і продовжує наповнювати ріку його наснаги. Його захист від життєвих бур, отой бальзам, який завжди можна притулити до свіжої рани. Без неї. мабуть, і не було б того Барнаша. якого ми зараз знаємо.
Більше фото у фотоальбомі.
Більше про Івана Барнаша:
http://bibl-ostr.ucoz.ua/news/simfonija_cveta_i_chuvstv_ivana_barnasha/2013-10-10-83
http://bibl-ostr.ucoz.ua/news/albom_rabot_marganeckogo_khudozhnika/2012-07-05-17
http://bibl-ostr.ucoz.ua/news/tri_pori_roku_ivana_barnasha/2013-09-23-77
http://bibl-ostr.ucoz.ua/news/prezentacija_alboma_pejzazhnye_melodii/2012-09-07-22
|
