Улас Самчук народився  20 лютого 1905  – у селі Дермань на Рівненщині в заможній селянській родині Олексія Антоновича й Настасії Улянівни Самчуків народився один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук. Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, серед яких трилогія «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай», низки повістей, оповідань і статей. Він одним з перших розповів світові про трагедію Голодомору 1932-1933 років. У 80-х роках йшли розмови про висунення Уласа Самчука на Нобелівську премію за «Волинь», але, на жаль, до кінця справа не була доведена.

Історією та літературою Улас Самчук захопився з дитинства, тим більше що саме місце народження до цього спонукало – Дерманський монастир, настоятелем якого був свого часу відомий полеміст Мелетій Смотрицький, здавна був своєрідним інтелектуальним центром. Саме тут, в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, розпочав 12-річний Улас навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка.

Перед закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував з війська і втік до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина – розвозив по копальнях і гутах залізо. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову.

Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві,  а з 1929 року почав постійно співробітничати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою». У 1933-му народжується художньо-психологічна повість «Марія» - перший художній твір про злочин Голодомору (побачив світ у 1934 році у Львові).

У 1929 році Улас Самчук переїжджає до Праги, яка на той час була одним із центрів українського наукового та культурно-мистецького життям в еміграції, вступає до Українського вільного університету, входить до Студентської академічної громади. Утім, жодного вищого навчального закладу закінчити йому так і не вдалося, тому більшість наук довелося опановувати самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.

У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук.

Був учасником буремних подій в Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язПам'ятник Уласу Самчуку на театральному майдані в Рівному. 

 У 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, перебрався речез український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. У «Волині» тоді ж працював молодший брат Симона Петлюри Олександр. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».

Водночас легальні українські видання, які виходили на території України в період нацистської окупації, були зобов'язані дотримуватися риторики Третього Рейху, зокрема, щодо євреїв. Детальніше про це можна прочитати у дослідженнях Романа Михальчука та Максима Гона.

Після війни Улас Самчук емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був засновником Організації українських письменників «Слово», Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв.

Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто.

Галина Миколаївна Ки́рпа — українська поетеса, прозаїк, перекладачка, літературна редакторка. Членкиня Національної спілки письменників України.

Авторка віршів і прози для дітей і дорослих.  Народилася 1 січня 1950 року в селі Любарці Бориспільського р-ну на Київщині.

 У 1966 році закінчила Любарецьку середню школу. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1976).

З 1969 по 1978 роки я працювала у видавництвах «Дніпро», «Мистецтво». Пізніше — літературним працівником газети «Молода гвардія», редактором відділу журналу «Барвінок». Загалом журналістській роботі віддала 12 років (1978–1990).

В 1984 році вийшла перша збірка поезій «День народження грому». Член СПУ з 1986 року.

Твори Галини Кирпи перекладено албанською, англійською, білоруською, польською, російською та французькою мовами. Друкувалася в Польщі, Білорусі, Чехії, Словаччині, Канаді, США.

Також письменниця робить значний внесок в літературу перекладаючи твори іноземних авторів на українську мову.

2018 року за переклад книжки шведського письменника Ульфа Старка «Диваки і зануди» ім’я Галини Кирпи було внесено до Почесних списків Андерсена.

 В дитинстві мріяла бути бібліотекарем, бо дуже любила читати. Росла у вчительському середовищі, окрім мами, вчителювали тітки, дядьки, двоюрідні брати, сестри. Такий собі освітній філіал: філологи, історики, математики, біологи, географи. З першого разу не вдалося вступити до вищого навчального закладу, тому працювала на фабриці, в радгоспі, друкаркою у видавництві, журналістом. Під час роботи у видавництві «Дніпро» познайомилася з багатьма письменниками. Віктор Близнець, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Дмитро Дрозд, Анатолій Дімаров, Іван Дзюба.

Надія Павлівна Гуменюк (Лис) — українська поетеса, прозаїк, публіцист. Дружина відомого волинського письменника Володимира Лиса.

Надія Гуменюк народилася 2 січня 1950 р. у селі Онацківці Полонського району Хмельницької області. Поетеса, прозаїк, публіцист. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище та факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

Журналістську діяльність розпочала 1973 року в редакції Каланчацької районної газети на Херсонщині. Працювала кореспондентом Рівненського обласного радіо, завідувачем відділу Луцької районної газети, редактором радіогазети Луцького шовкового комбінату, заступником головного редактора луцької міської газети "Народна трибуна".

З 1996 року – редактор відділу культури Волинської обласної газети "Віче". Також Надія Гуменюк є членом Національної спілки журналістів України, членом Національної спілки письменників України. Нагороджено Почесним Знаком Національної спілки журналістів України.

Вперше публікуватися розпочала у десятирічному віці у всеукраїнській газеті для школярів "Зірка". 1965 року стала переможцем літературного конкурсу на честь ювілею цього видання та була нагороджена двомісячною путівкою до Міжнародного дитячого табору "Артек". 1972 року відбувся дебют у журналі "Радянська жінка", з благословення Любові Забашти. Далі – публікації у журналах "Україна", "Жовтень", "Прапор", колективних збірниках. 1992 року надрукували і першу збірку поезій Надії Гуменюк "Країна світла". 1994 року вийшла збірка віршів "Каріатиді", а 2000 року — "Однокрил".

Поезії Надії Гуменюк властиво громадянське звучання, філософське осмислення світу, щирість; вся вона пронизана ліричним струменем, балансує десь на межі жорстокої дійсності та пошуку ідеалу, земного та небесного, скороминущого та вічного.Надія Гуменюк також є автором книг для дітей. Дуже популярними серед дітей стали її книжки: "Чапіки-Чалапікі", "Веселка для Веселика", "Де гуляє крокотам" та інші.

Книга "Веселка для Веселика" була представлена у Києві на виставці у Національній спілкі письменників України як одне з найкращих видань для дітей у 2001 році, а книга "Де гуляє крокотам" отримала диплом у номінації "Література для дітей" на Першому книжковому форумі, який проходив у Тернополі у 2003 році.

Автор збірок віршів: "Країна світла", "Каріатиді", "Однокрил", "Тайнопис тиші", книжок для дітей "Чапики-Чалапики", "Вечелка для веселика", "Де гуляє крокотам?", "Святвечір", "Котилася писанка", "Сказка про козака Ярка та Яринку-Живинку", "Силуєт на вежі".

Лауреат літературно-мистецької премії імені О. Кримського. Роман письменниці "Янгол у сірому" став дипломантом конкурсу "Коронація слова – 2011".

Чоловік Надії Гуменюк – відомий український письменник Володимир Лис. Майстер червоного слова та глибоко народний письменник. Перелік його нагород вражає: "Людина року", кавалер ордена "За заслуги" ІІІ ступеня, автор "Найкращого роману десятиліття" (за роман "Століття Якова"), володар численних премій конкурсу "Коронація слова", "почесний громадянин Волині".

ЛИПА Іван Львович (псевдоніми і криптоніми – Іван Степовик, Петро Шелест) – громадянський  і політичний  діяч, письменник . 

Народився  в м. Керч, там закінчив церковнопарафіяльну школу, а потім – г-зію. 1888 вступив на мед. ф-т Харків. ун-ту. Мешкаючи в Харкові, увійшов до складу студентської громади (див. Громади). Улітку 1891, під час роботи в комісії з перепису нерухомого майна в Полтавській губернії, разом зі своїми товаришами-однодумцями М.Байздренком, М.Базькевичем і В.Боровиком створив таємне політ. т-во – "Братерство тарасівців". Написав статут т-ва (навесні 1893 текст був доопрацьований усіма тарасівцями й опубл. у львів. газ. "Правда" під назвою "Profession de foi молодих українців"). "Братерство тарасівців" і студентська громада тісно співпрацювали з українофільським гуртком О.Русова і С.Русової. 1 травня 1893 харків. студентська громада була розгромлена поліцією. Стосовно 24 осіб, у т. ч. й Л., почалося слідство. Л. був заарештований і ув'язнений. Утримувався за ґратами майже 13 місяців, потім, згідно з суд. присудом, 3 роки був позбавлений права жити в центр. губерніях. Мешкав під наглядом поліції спочатку в Керчі, потім – у Казані (нині столиця Татарстану, РФ), 1897 закінчив там ун-т, отримав диплом лікаря. Перебував на держ. службі в закладах земської медицини на Херсонщині й Одещині, у Полтаві. Після заснування Загальної української безпартійної організації став одним з найактивніших її членів. Одружився з Марією Булдовською, медиком, із священицької родини з Полтавщини. Після трагічної смерті останньої став жити з Марією Шепель-Шепеленко (за деякими джерелами, одружився з останньою 1904). 1902 переїхав на постійне проживання до Одеси. У с. Великий Дальник (нині село Біляївського р-ну Одес. обл.) розпочав буд-во лікарні для незаможних. Часто мандрував по Україні. Видавав в Одесі альманах "Багаття" (разом із дружиною), редагував тижневик "Українське слово", співпрацював з багатьма часописами, зокрема з "Новою громадою", "Громадською думкою", "Українською хатою". Друкував власні поезії, оповіданння, повісті, філософсько-літ. нариси, казки, спогади про студентські роки тощо. Його дім в Одесі став осередком культурницького руху Пд. України. До нього приїздили В.Самійленко, Г.Хоткевич, Г.Чупринка, О.Олесь, О.Маковей, М.Вороний та ін. Після Лютневої революції 1917 був обраний від Одеси делегатом до Української Центральної Ради. Цього ж року заснував вид-во "Народний стяг", яке було на той час єдиним укр. вид-вом в Одесі. Став комісаром уряду Одеси. За гетьманату П.Скоропадського займав посаду лікарського інспектора Одеси. Від 1919 належав до Української партії соціалістів-самостійників, входив до складу її Центр. к-ту. Після призначення завідувачем управління к-ри і віровизнання мін-ва нар. освіти в уряді Української Народної Республіки, який очолив В.Чехівський, виїхав до Києва. Під час перебування уряду УНР в Кам'янці-Подільському займав посаду лікаря військ. мін-ва УНР. Як член президії Всеукр. нац. ради брав участь у її роботі; їздив до Тарнова (Польща), деякий час займав посаду міністра охорони здоров'я укр. уряду в еміграції. 1922 оселився поблизу Львова в с-щі Винники (нині місто, підпорядковане Львів. міськраді). Отримав ліцензію на приватну лікарську практику, займався літ. творчістю (написав, зокрема, дві новели – "Кара" та "Утома").

П. у с-щі Винники, там само похований. 1935 вийшли з друку дві збірки його творів – "Оповіді про смерть, війну і любов" та "Тринадцять притч".

1937 Ю.Липа встановив на Винниківському цвинтарі, неподалік Стрілецької могили, пам'ятник своєму батькові. На честь Л. і його сина названо одну з вулиць у м. Одеса.

1790, 27 січня – в місті Городище на Черкащині народився Петро Петрович Гулак-Артемовський, письменник, перекладач, один із класиків нового українського письменства.

Походив із козацько-старшинської родини часів гетьмана Петра Дорошенка, яка згодом отримала дворянство. В літературі гуляє багато версій щодо походження прізвища. За деякими джерелами, в рукописній автобіографії сам Петро Петрович виводив його від «Івана Гулака, який жив у селі Артемовську. За розгульне життя місцеве населення прозвало цього Гулака «Гулякою», і, щоб не плутати з іншими представниками роду, стали звати Гулякою Артемовським».

Згідно ґрунтовних досліджень краєзнавця Юрія Мариновського, засновником роду є Артем Гулак, від імені та прізвища якого і походить подвійне прізвище Гулаків-Артемовських. У метричних книгах ХІХ століття його нащадки записані і Артемовськими, і Гулаками-Артемовськими.

Народився письменник у родині священика. Отримав ґрунтовну домашню освіту. Закінчив  «курс богословського навчання» в Київській духовній академії, але замість духовної кар’єри обрав світське життя. Страшним ударом для нього стала раптова смерть коханої дівчини: її батьки виступили рішуче проти такого союзу, зачинили вдома і дівчина зів’яла на очах, померши від сухот.

«Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання – ці солодкі чари для багатьох сердець – для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших», – писав пізніше Петро Гулак-Артемовський в епіграфі до байки «Тюхтій та Чванько» (1819).

Кілька років викладав у приватних пансіонах Бердичева, вчителював у маєтках польських поміщиків на Волині. Водночас займався самоосвітою. У 1817-му переїхав до Харкова, де був зарахований вільним слухачем словесного факультету Харківського університету. Незабаром почав викладати польську мову, історію, географію, статистику. Розповідають, що був природженим лектором: не визнавав канонів, викладав матеріал надзвичайно захопливо і темпераментно. При цьому перші 13 років працював, не отримуючи зарплатні. І працював натхненно.

Викладання стало його покликанням, якому письменник віддавав усі свої сили. Професор, декан, ректор (1841-1849), почесний член (1855) Харківського університету. Водночас працював у Харківському і Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Дослужився до звання дійсного статського радника (цивільний чин, що прирівнювався до генеральського звання і давав стан потомственного дворянина).

Іншим покликанням стало письменство. Приятелював з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, польським поетом Адамом Міцкевичем, Яхненками та Симиренками. Знався з багатьма відомими людьми свого часу. Сам став автором віршів, байок, романтичних балад. Активно друкувався в «Українському віснику» (переклади класиків світової літератури, оригінальні твори різних жанрів). Належав до Харківської школи романтиків. Один із засновників «Українського журналу» (1824-1825).

Автор першої української романтичної балади «Рибалка». Особливу популярність мала антикріпосницька сатирична байка «Пан та собака» (1818) – один із найгостріших творів української літератури того часу. Байка написана живою розмовною мовою. Її фабула була запозичена із чотирирядкової байки польського поета Ігнація Красіцького «Пан і пес»:

Вірний пес стеріг господи, цілу ніч брехав,

А на ранок пса побили: спати не давав!

Другу ніч проспав, як мертвий; в дім забрався злодій;

А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.

(Переклад Миколи Зерова)

На початку 1830-х Петро Гулак-Артемовський майже відійшов від літературної діяльності, багато уваги приділяючи сім’ї. Перша дружина, француженка Луїза, рано померла від застуди. Пізніше письменник одружився з бідною вродливою дівчиною Єлизаветою Федорівною, від якої мав 11 дітей

Помер 13 жовтня 1865-го у Харкові, під час ранкового богослужіння. Похований на першому міському кладовищі. 

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".

Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".

У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур'єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".

У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Один з друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповів, що "причарувати" Люсю вдалося завдяки вину з троянд. Робити цей напій Василь навчився під час відрядження у Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

"Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", — пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.

"Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього підходять".

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.

Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.

Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім поета запхали у "воронок".

Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.

Василь показував синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Завзятих "охоронців порядку", звісно, ніхто не шукав.

На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Віктор Онойко у книзі "Життя мов спалах блискавки" про Василя Симоненка наводять версію, що до побиття міг бути причетний Микита Хрущов, про якого поет на початку 60-х написав вірш.

Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.