8 серпня виповнюється 190 років від дня народження Юрія Адальбертовича Федьковича

Юрій Федькович (повне ім'я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; ім'я Юрій письменник прибрав у зрілому віці) народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької обл.). Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім'ї українського священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису перейняв від неї й майбутній

У 1846 — 1848 рр. Федькович навчається у нижній реальній школі у Чернівцях. Грунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості, що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії.

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання "Der Renegat" (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено).

Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій ("Gedichte", 1865; "Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen", 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії "Довбуш", лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца. Вихід збірки "Am Tscheremusch" вітала у 1883р. віденська газета "Neue freie Presse". Нарис про Федьковича подала "Історія німецько-австрійської літератури".

З листопада 1852р. до лютого 1863р. Федькович перебуває на службі у цісарській армії. Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Перші українські вірші Федьковича були опубліковані в брошурі А. Кобилянського "Slovo na slovo do redaktora "Slova"" (1861) і захоплено сприйняті читачами. Брошура була спрямована проти "москвофільської" орієнтації редагованої Б. Дідицьким газети "Слово". Зразки творчості не відомого доти поета наводилися з метою заперечення "язичія" далеких від народного життя творів, що друкувались у "москвофільських" часописах. Б. Дідицький, проте, сам зацікавився новим поетом, виявивши добре художнє чуття. За його редакцією та з його передмовою 1862р. у Львові була видана збірка "Поезії Іосифа Федьковича".

Збірка складається з двох розділів. У першому — "Думи і співанки" — вміщено 48 ліричних віршів різної тематики. 10 творів із більш відчутним повіствувальним сюжетом виділені в розділ "Балади і оповідання", серед них своєрідний цикл — балади "Добуш", "Юрій Гінда", "Киртчалі".

зацікавлення Федькович проніс крізь усе життя, ставши великим знавцем, збирачем і популяризатором як поетичних (пісні, коломийки), так і прозових (казки, анекдоти, приповідки) творів. У рукописах письменника залишилась фольклорна збірка "Найкращі співанки руського народу на Буковині" (частина опублікована за радянського часу), серед записів якої в окремий розділ виділені "Співанки Федьковича" — самостійні твори поета на фольклорні мотиви. У 1863р. у львівському тижневику "Вечерниці" (ідея його заснування належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідання — "Люба — згуба", "Серце не навчити", "Штефан Славич". Останнє з них уже написано по виході з армійської служби.

Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів: краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості оповідань, у драмах "Керманич" та "Сватання на гостинці"; тяготи жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років, у поемах "Новобранчик" (1862) і "Дезертир" (1867), в оповіданнях "Три як рідні брати", "Штефан Славич"; мотив дезертирства втілено в трьох поетичних творах однієї назви "Дезертир". Мотив цей, представлений як романтична ідея втечі від казенного, офіційного світу, наявний також в інших творах письменника. Постійною для творчості Федьковича була тема опришківства. Чимало творів присвячено розробці теми кохання як "люби — згуби", ситуаціям вибору суспільної ролі героєм тощо.

Молоді діячі "народовського" руху залучили письменника до співробітництва у виданнях "Мета", "Нива", "Правда". Проте стосунки Федьковича з літераторами "народовського" табору не були тривкими. Кризою в їх взаєминах позначений львівський період діяльності Федьковича на посаді редактора "народовського" товариства "Просвіта" (1872 — 1873 рр.).

За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу. Він виношує плани викладання у школах народною мовою, видає "Співаник для господарських діточок" (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає "Буквар" (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв'язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики.

1876р. Ю. Федькович завершує поетичний цикл "Дикі думи", що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії. Початком того ж року датовані "Повісті Юрія Федьковича" — книга, видана заходами М. Драгоманова в Києві й складена з оповідань, що доти друкувались у періодиці. Проте письменник на той час уже втратив інтерес до прози, переважні зусилля зосередивши на писанні драматичних творів.

Федькович приділяв драматургії значні творчі зусилля починаючи з 1865р. Драматичний рід літератури письменник вважав найголовнішим — як у вияві спроможностей автора, так і в характеристиці самої літератури, відносячи драму до пори її розквіту. Першим драматичним твором Федьковича був жарт на одну дію "Так вам треба!". Пізніше (1884) Федькович розширив п'єсу до трьох дій, назвавши її "Сватання на гостинці".

На побутовому матеріалі виросла мелодрама "Керманич, або Стрілений хрест" (перша, прозова, редакція — 1876, друга, віршова — 1882). Значне місце в творові займають поетичні перекази, передусім про короля Гуцула, що дрімає у Сокільському (вплив балади Л. Уланда "K?nig Rothbart" та міфічних теорій Нойбауер Повна її назва — "Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест". Над цим твором Федькович працював найбільше, створивши три редакції українською мовою (1867, 1876 та 1884) і дві — німецькою (третя українська та друга німецька редакції ідентичні). Трагедія "Довбуш" була двічі поставлена на сцені — 1876р. у Львові та 1877р. у Вижниці, обидва рази без успіху.

Неспроможність політичного мислення, що виявилась в образі Довбуша, характеризує в цілому трагедію Федьковича "Хмельницький" (1887 — 1888, три редакції).

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п'єс іноземних авторів. Найбільш творчим підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що дістала назву "Запечатаний двірник" (за життя автора не друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля "Мазепа". Одним з перших серед українських письменників Федькович звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію "Приборкання непокірної" у "фрашку" "Як козам роги виправляють" (1872), а також переклавши трагедії "Макбет" та "Гамлет".

За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу "Мазепи", написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не відомий), а також виношував плани написати трагедії "Гонта" та "Кара Діорді" (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного руху). Проте, увага акцентується також на ставленні героїв до "стріленого" хреста, що впливає на їх долю. Подібні міфічні мотиви перебувають у центрі п'єси "Довбуш".

Повна її назва — "Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест". Над цим твором Федькович працював найбільше, створивши три редакції українською мовою (1867, 1876 та 1884) і дві — німецькою (третя українська та друга німецька редакції ідентичні). Трагедія "Довбуш" була двічі поставлена на сцені — 1876р. у Львові та 1877р. у Вижниці, обидва рази без успіху.

Неспроможність політичного мислення, що виявилась в образі Довбуша, характеризує в цілому трагедію Федьковича "Хмельницький" (1887 — 1888, три редакції).

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п'єс іноземних авторів. Найбільш творчим підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що дістала назву "Запечатаний двірник" (за життя автора не друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля "Мазепа". Одним з перших серед українських письменників Федькович звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію "Приборкання непокірної" у "фрашку" "Як козам роги виправляють" (1872), а також переклавши трагедії "Макбет" та "Гамлет".

За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу "Мазепи", написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не відомий), а також виношував плани написати трагедії "Гонта" та "Кара Діорді" (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного руху). Проте письменникові не пощастило повністю реалізувати свої творчі задуми.

У Чернівцях, куди після смерті батька переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією. В 1884р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника до літературного та громадського життя. З січня 1885р. Федькович як редактор підписує новостворену газету "Буковина", де друкує кілька нових своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним заохоченням його до подальшої праці. Помер письменник 11 січня 1888 р.

25 серпня виповнюється 85 років від дня народження Володимира Григоровича Дрозда, українського письменника, прозаїка, поета, драматурга, журналіста, публіциста.

Володимир Григорович Дрозд народився 25 серпня 1939 року у селі Петрушин на Чернігівщині у родині колгоспників.

З дитячих років його вабило до себе художнє слово, література, він багато читав, добре вчився. Тому не дивно, що у 1959 році, відразу після закінчення школи, цілеспрямованого й обдарованого юнака прийняли на посаду журналіста у районну газету «Голос колгоспника». 

З 1961 по 1962 рік Володимир Дрозд працює у редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець Чернігівщини», пише оповідання та новели на соціально-правдиві теми з філософськими узагальненнями й елементами фантастики. Вони увійшли у першу збірку прози «Люблю сині зорі», що вийшла друком у 1962 році. Літературна критика схвально поставилася до письменника-початківця, а Спілка письменників України відразу прийняла його до своїх лав.

Тоді ж Володимир Дрозд починає співпрацювати з республіканськими газетами «Літературна Україна» і «Молодь України». Але на початку 1963 року за бунтарство проти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму його спочатку звільняють з роботи, а у серпні призивають до лав радянської армії й відправляють служити на 3 роки в Забайкалля, подалі від суспільства.

Після демобілізації, протягом 1966 – 1970 років, Володимир Дрозд працював старшим редактором видавництва «Радянський письменник». У 1968 році закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, де заочно навчався на факультеті журналістики.

З 1983 по 1985 рік Володимир Дрозд працює головним редактором у створеному не без його участі журналі «Київ», який невдовзі відзначився сміливими публікаціями заборонених творів українських авторів. З 1992 року він є головою Літфонду України. Протягом 1991 – 1999 років – секретар та заступник голови Національної Спілки письменників України. З 1999 по 2003 рік був президентом Міжнародного благодійного фонду «Девич-гора».

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, похований на Байковому кладовищі.

Творча спадщина

Розпочавши літературну працю як новеліст й продовжуючи час від часу писати новели та оповідання, Володимир Дрозд швидко утвердився в українській літературі як романіст і повістяр.

Творча спадщина письменника вражає: 14 романів, 17 повістей, майже 3 сотні оповідань, новел, есеїв, нарисів, публіцистичних статей, рецензій, 2 збірки поезій, триактна п'єса «Леви на воротях», публікації у колективних збірках.

У своєму щоденнику 1 вересня 1988 року письменник зазначав: «Шлях мій життєвий і творчий складний… Вимушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову  –  мистецьку – реальність відчув змалку… Але поряд із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно…» За словами В. Дрозда, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», головною для нього в літературному творі були «не література, як така, а душа…». А одного разу признався: «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ наново...»

Знаковим твором, написаним у далекому 1969 році, а зараз внесеним у нову програму з української літератури для 8 класу середньої школи, є алегоричне оповідання «Білий кінь Шептало». У ньому зображується буденне життя коня у колгоспній стайні та його мрії вирватись на волю. Він уособлює яскраву людську особистість, яка під впливом повсякденного життя втрачає свою індивідуальність, втрачає кращі риси свого характеру, пристосовується, починає діяти «як усі». Лише на мить вирвавшись з неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім все ж таки дійшов висновку, що краще бути покірним і слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії. Цей твір має глибокий філософський підтекст, порушує важливі проблеми людини у суспільстві, її знеособлення, свободи і неволі, особистості та натовпу, дійсності та мрії.

Більшість своїх творів Володимир Дрозд писав «на повну силу, без оглядки на критику». Звісно, що з їх публікацією виникали проблеми. Так, повість «Вовкулака», переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача довгих дванадцять років, роман «Ирій» – шість років, роман «Катастрофа», опублікований лише в журнальному варіанті («Вітчизна» 1968, №10), був надрукований окремою книжкою тільки через двадцять років.

Відомий науковець та літературознавець Микола Жулинський так характеризує особливості творчого письма Володимира Дрозда: «Свої думки, переживання, сподівання і відчуття письменник змушений був уже в перших своїх новелах і оповіданнях «загортати» в фольклорно-фантастичні шати, майстерно використовуючи засоби поетики усної народної творчості, у фантастичні народні сюжети, творчо застосовувати народний гумор, особливо ефективно чи не найдавніший жанр – небилицю…  Володимир Дрозд – неперевершений майстер творення своєї власної, оригінальної художньої реальності. Володіючи потужною естетичною енергією, письменник завдяки творчому використанню фольклорно-фантастичних елементів – небилиць, міфообразів, розгорнутих міфометафор, алегорій, травестії, легенд, сказань, сміху, гумору, іронії, сатири, гротеску, дотепу, жарту відкрив безмежні можливості для вигадливого і образно нестримного творення новаторської поетики національної словесної творчості».

У 1992 році, виступаючи перед аудиторією на церемонії вручення йому літературної премії Міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Володимир Дрозд сказав: «Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником якого судилося письменникові стати. Шістдесятники – літературне покоління, до якого маю високу честь належати, першими, ще за десятиліття до перебудовчого вибуху в суспільстві, розповіли правдиво, наскільки вдавалося прориватися крізь цензурні терни, і про трагедію колективізації, і про трагедію голодоморів, і про моральну катастрофу суспільства так званого розвиненого соціалізму, і про зграї чиновників-вовкулаків на всіх поверхах влади».

Нагороди та відзнаки

Володимир Дрозд є кавалером ордена «Знак пошани» (1989) та ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999), лауреатом літературної премії імені О. В. Головка (1981) за повість «Земля під копитами», Міжнародної премії Фундації Омеляна та Тетяни Антонович (США, 1992), Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1992) за роман-епопею «Листя землі», Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (посмертно, 2017).

25 серпня виповнюється 100 років від дня народження Павла Архиповича Загребельного українського прозаїка,      журналіста, редактора, сценариста, громадського  діяча.

Павло Архипович  є  одним із найвидатніших українських письменників XX ст. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу, один із найпродуктивніших митців – у його творчому доробку 20 романів, кілька повістей, десятки оповідань, публіцистичних і літературно-критичних статей, есе, п’єси, кіносценарії.

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине Кобеляцького району Полтавської губернії.

Про свої ранні дитячі роки письменник згадував: «У селі на Полтавщині, де я народився та ріс, 90 відсотків мешканців були неписьменними, і моя мати в тому числі. Коли створили гуртки з ліквідації безграмотності, мама ходила туди і брала мене з собою. У п'ять років я вже чудово читав». Коли Павлу виповнилося 6 років, мати померла, а з мачухою у хлопця стосунки складалися не дуже гарними.

1941 року він закінчив школу і у віці 16 років та 10 місяців пішов добровольцем на фронт. Брав участь у битві за Київ, був поранений. Після шпиталю знову воював, у 1942 році знову отримав тяжке поранення в груди, у непритомному стані потрапив у полон до нацистів й перебував у концтаборі до лютого 1945.

1951 року закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Півтора десятиліття був на журналістській роботі: з 1951 року працював літературним редактором обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», а з 1954 спершу як літературним консультантом, а потім заступником головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві. Водночас займався письменницькою працею.

У 1961–1963 роках Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше – «Літературна Україна»). З 1964 по 1973 рік – він відповідальний секретар, згодом – заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973 – 1979 роки секретар, у 1979 – 1986 – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Загребельний був депутатом Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980) і депутатом Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989). Помер 3 лютого 2009 року від туберкульозу у віці 84 роки. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Шлях у літературу та творчій доробок.

Коли Загребельного запитали, як йому вдалося стати одним із найбільш популярних українських авторів, він відповів: «Я не належав до людей, які мріяли стати письменником із дитинства. Віршів ніколи не писав і не пишу – не знаю, як це робиться… Хоча я дуже люблю поезію, якщо вона справжня. Вона дає почуття мови, вчить вмілому поводженню з нею… Приїхавши додому (після війни), півроку я працював у колгоспі бухгалтером, потім вступив до філологічного факультету університету. Вибрав його виключно через незнання: слово «філологія» переклав як «любов до науки». Хотілося просто чогось вчитися, а опинився в самій гущавині майбутніх поетів та поетес… Там я дізнався, що філологія – це зовсім не те, що думав, а любов до слова. Але навчався найкраще, університет закінчив з відзнакою… Література народжується зі страждання, я рано залишився без матері. Потім була дуже зла мачуха. Потім – голод. Потім – війна. 42-го я, поранений лейтенант артилерії, потрапив у полон і два з половиною роки провів у німецьких концтаборах. У свої 20 років я вже мав колосальний та страшний життєвий досвід. І коли студентом читав поему Данте, його пекло здалося мені таким... несправжнім! А після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…»

Вже перші спроби Павла Загребельного виплеснути свої емоції та враження на папір виявилися успішними: серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала повість з автобіографічною основою «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі, а через три роки побачив світ перший роман – «Європа 45» (1959). У наступні роки Загребельний створив ще близько сорока романів. Багато з них були перекладені 23 мовами світу!

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), над яким письменник працював шість років (1962–1968). У цьому творі автор органічно поєднав далеке минуле та сучасність. Створений майстром образ Софії Київської проступає в романі крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити диво – Софію Київську, та собор знову й знову поставав. (Роман «Диво» введений у програму з української літератури середньої школи). Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено також роман «Роксолана» (1980).

У 1960-х роках зросла популярність Загребельного не лише як письменника, а і як енергійного й талановитого редактора-новатора «Літературої газети», переіменованої ним у 1961 році на «Літературну Україну». Це видання під керівництвом Павла Загребельного упродовж 3-х років стало справжньою трибуною вільної, за тогочасних можливостей, творчої думки. За досягнення у літературній роботі письменник був удостоєний низкою нагород, зокрема Державної премії СРСР за роман «Розгін» (1978), проте це зовсім не означає, що він якимось чином намагався «товаришувати» з урядом. Навпаки, у ЦК його вважали одним із найбільш непередбачуваних авторів через прямолінійність та іронічність. На початку 60-х, коли Загребельний очолював газету «Літературна Україна», за публікації молодих авторів – Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка він втратив посаду і мав проблеми з друком своїх творів.

Романи, повісті, п’єси, кіносценарії та оповідання Павла Загребельного відзначаються гострим сюжетом, динамічним розвитком дії. Прозаїк і драматург, він активно працює і в такому оперативному й мобільному жанрі, як публіцистика; відомий він і як вдумливий дослідник літературного процесу на сучасному етапі («Належними устами: статті, есе, портрети» (1996) та «Думки нарозхрист: 1974 – 2003 (остання прижиттєва книжка).

Нагороди та відзнаки 

Два ордени «Знак Пошани» (1960; 1971).

Два ордени Трудового Червоного Прапора (1967; 1984).

Орден Дружби народів (1974).

Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974) за романи «Першоміст» (1972) та «Смерть у Києві».

Державна премія СРСР (1980) - за роман «Розгін» (1976).

Орден Жовтневої Революції (1981).

Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985).

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2004).

Герой України (з врученням ордена Держави (2004) за самовіддане служіння Україні, багаторічну плідну діяльність на ниві літератури, видатний особистий внесок у збагачення національної духовної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалів). 

До вшанування письменників-ювілярів у центральній міській бібліотеці була підготовлена і оформлена постійно діюча книжкова виставка "Ювілейний  календар", яка розповідає про життя і творчість письменників, широке визнання у світі.